Боротьба за владу на подільських землях активно тривала впродовж до 1921 року і навіть після встановлення влади Рад спроби захопити Поділля не припинялись. Тому в інформаційно-статистичних звітах про стан губерній обов’язково містилась характеристика політичного стану губернії та її повітів. Спокійним життя Подільської губернії назвати було важко – ставлення населення до нової влади було спокійно-спостережливе або співчутливе, але частіше негативне. Неважко зрозуміти подолян: аби “вкоренитися” потрібно було знищити ворогів – а це арешти, репресії; до того ж потрібні чималі кошти на відродження зруйнованого господарства – тягар податків різних спрямувань “лягає” на плечі населення, змученого воєнним лихоліттям. Тому часто люди підтримували і співчували бандитам, різним воєнним формуванням, які обіцяли звільнити від радянської влади, від її податків тощо. Так, в одному із Зведень інформаційно-інструкторського відділу Подільського губревкому “Про стан в повітах Подолії” від 21 травня 1921 року розповідалось про напад банди Заболотного: він повернувся з Румунії з метою підняти населення на бунт і зібрав загін, в якому налічувалось близько 3000 чоловік. 29 березня в Ольгопольському повіті загін близько 200 кіннотників напав на продуктовий транспорт 12 дивізії, забрали 20 підвід з кіньми, спалили канцелярію і зникли.
Початок - читати тут
Вочевидь, одним із позитивних результатів роботи українських урядів (спочатку Української Ради, а пізніше і Директорії) були спроби організувати протипожежний захист населених пунктів: у 1917 році в Києві було утворено, або ж, що імовірніше, відтворено роботу по організації страхування населення від різних лих, в тому числі, і від пожеж – утворюється Український земський страховий союз, впорядниками якого стали губернські земства (Подільське, Чернігівське, Київське). Діяли вони з метою організації “прямого вогневого і особистого страхування всіх галузів;”, а також “для організації різних протипожежних заходів…” Одна із філій цього Союзу діяла і в Подільській губернії, приймаючи “на страх народне страхування тільки нерухомого майна в нескучених районах містечка при умові ізоляції і одної ризики від другої на протязі 25 сажень.”
Страховий капітал використовували не лише для видачі певних грошових сум, а й для відпуску населенню, по цінам значно нижче ринкових, матеріалів для “вогнетривалого будівництва”. Розстрочку видавали терміном на 4-5 років із сплатою 6 % річних, але, як зазначалось у доповіді Подільської Губерніяльної Народної Управи, “в той час умови позики були не важкі для населення”. [Протокол засідання Фінансової Комісії від 22 березня 1919 року].
Тема “вогнетривалого” будівництва періодично розглядалась на засіданнях виконавчих комітетів різних рівнів. Приміром, на засіданні Берездівського райвиконкому 17 липня 1923 року завідуючий відділом комунального господарства Соколов, доповідаючи про стан пожежної охорони, зазначав про “необхідність вжити заходів щодо організації в кожному селищі пожежних команд” і одним із дієвих заходів для посилення протипожежного захисту на селі, на думку доповідача, було впровадження вогнестійкого будівництва.
З приходом нової влади страхування майна не зникло, діяльність страхових агентів продовжувалась і держава взяла під контроль проведення обов’язкового страхування від різних напастей, які загрожували людям. 26 листопада 1921 року РНК УССР був прийнятий Декрет “О государственном имущественном страховании строений от огня, скота от смерти, полевых посевов от градобития”. На підставі даного декрету Подільський Губвиконком 12 жовтня 1923 року видав Обов’язкову постанову № 352 “Про обов’язкове окладне страхування в містах та сільській місцевості”, в якій містилися роз’яснення про даний вид страхування, розцінки. Також зазначалось, що таке страхування “…распространяется на все частновладельческие строения, принадлежащие как отдельным лицам, так и коллективам. Исключаются строения, разрушенные, никем не охраняемые или подлежащие сносу, а также имущества, принадлежащие иностранцам”.
Щоб не допустити хаотичної вирубки лісу, необхідно було визначити, скільки ж потрібно матеріалів. Саме з такою пропозицією виступив кам’янецький повітовий лісничий у Листі до Подільської Губерніальної Народної Управи №190 від 20 березня 1919 року: “Для складання проекту відпуску лісу, на відновлення будівля постраждавшого від войни в проскуровськім повіті, згідно доручення пана Директора Лісового Департаменту, мені необхідно мати від Губерніального Земського Страхування відомості по волостям і селам, кількість згорівших за той час і еще не обстоіних дворів і будівлів для відпуску лісу з близчих до них дач”.
На одному із засідань “протипожежної комісії”, яке відбувалось 1 вересня 1925 року, на повістку дня було винесено питання, зумовлене реаліями важкої політичної обстановки прикордонної області, якою в ті часи була Подільська губернія: “Выработка инструкции по охране лесов от пожара в пределах семи с половиной километровой полосы от Государственной границы”. Геополітичне становище Шепетівщини спонукало Окружний виконком на рішучі кроки щодо убезпечення від ворогів, а також і від вогню. На засіданні Шепетівського ОВК 8 червня 1926 року було заслухано доповідь Окрмісцгоспу, в якій висвітлювалась дана пропозиція: “Приймаючи на увагу велику пожежність в Окрузі та знаходження її у прикордонній смузі … необхідно організувати у селах пожежні дружини при доброхітному обслуговуванні селянами, бажано аби осередки пожежної охорони знаходились не далі 4-х км один від одного”. Більше того, Лабунській пожежній команді дозволили озброїтись мисливськими рушницями для захисту від ворогів революції (засідання комісії по боротьбі з пожежами м.Шепетівка 23 .09.1926 р.)
Щоб завадити працівникам міліції втручатись в роботу пожежних команд, по міліції та карному розшуку УССР було видано Наказ № 27 від 20 серпня 1923 року “Про невтручання міліції в технічну роботу пожежних команд”.5 жовтня 1918 року до всіх обласних, губернських, повітових та міських виконкомів надійшов Циркуляр, прийнятий спільно Комстрахжаром та НКВС. В ньому йшлось про необхідність утворення при місцевих виконкомах до 30 жовтня 1918 року особливих комітетів для цілеспрямованої боротьби з “пожежними лихами” і встановлення суворого нагляду за станом пожежної охорони.
В лютому 1920 року вийшов Декрет Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету, в якому питання боротьби з пожежами в сільській місцевості покладались на сільські Ради, які повинні були стежити за справністю пожежних машин і пожежного обладнання, організацією гасіння пожеж. Так, в одному із повідомлень пожежного підвідділу Новоушицького Комгоспу повідомлялось про важкий стан пожежної охорони повіту, який було зумовлено воєнним лихоліттям В основу загальнодержавної пожежної охорони республіки було покладено трудову повинність громадян та розвиток мережі професійних пожежних команд і добровільних пожежних дружин відповідно норм, встановлених пожежно-страховим відділом ВРНГ – ці норми зазначались у Циркулярі №5.4 від 24 травня 1920 року “Про вповноважені пожежно-страхові відділи” Пожежні-трудові дружини мали стати надійною перепоною вогню допоки не було створено професійної структури боротьби із вогнем. Тому Українська Надзвичайна пожежна комісія створює тимчасову систему, яка стоятиме на сторожі і боронитиме люд від жахливих вогненних пригод - 4 березня 1921 року було затверджено Устав пожежно-трудових дружин.
Великі міста і містечка більш-менш були захищеними від вогню, а сільська місцевість здебільшого страждала від пожеж і типовою була ситуація, описана у повідомленні пожежного інспектора до Окружної Контори Держстраху у м.Полонному 11 лютого 1926 року: “… від 478 поселень пожежних помп є у 149 селах. Всього є 180 помп, 60% з них потребують невеликого ремонту, 75% вимагають шлангів.”
Можливо, виправданою була ідея про забезпечення сіл пожежним реманентом коштом самих селян. Саме таким способом вирішили створити пожежну дружину в сільському господарстві “Червоний Виселок” Аннопільського району – на засіданні сільської громади 10 липня 1925 року було ухвалено рішення про збір коштів (по 50 копійок з кожного двору) на обладнання пожежної дружини.
21 травня 1920 року надійшла “Инструкция для уездных и городских Комхозов”, в якій містилась інформація про утворення відділів комунального господарства при виконкомах. До складу цих відділів було віднесено і пожежні секції (підвідділи, сектори), які повинні були керувати діяльністю пожежної охорони і вести облік роботи свого напрямку. 12 липня 1920 року на засіданні “малої” Ради Народних Комісарів у м. Харкові було вирішено відокремити пожежну справу від страхової й зосередити її в Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ, в якому діяло Головне Управління по комунальному господарству. Саме в цьому управлінні було утворено Центральний пожежний відділ, який здійснював загальне керівництво організацією та нагляд за діяльністю місцевих органів у питаннях забезпечення пожежної безпеки. В губерніях та волостях було створено пожежні підвідділи в складі відділів комунального господарства (до 1923 року пожежна охорона залишалась його складовою частиною).
Лише в 1931 році пожежну охорону майже “виділили” в окремий комісаріат – це мало б принести більше користі, адже більше уваги могло приділятись саме галузевим проблемам. Але пожежникам знову “пощастило” – їх під опіку взяв народний Комісаріат комунального господарства: Постановою уряду в республіках та автономіях були утворені такі комісаріати, а в їх складі були Бюро протипожежної охорони.
10 липня 1934 року постановою ЦВК СРСР “Про реорганізацію ОДПУ в НКВС”, в складі народного комісаріату внутрішніх справ організовується Головне управління пожежної охорони (ГУПО) – керівний орган пожежної охорони країни з периферійними апаратами, на які покладалось керівництво пожежною охороною і проведення заходів пожежної безпеки. Відповідно, до цієї передачі, цього ж року міські професійні пожежні команди були передані із системи міського комунального господарства у відання НКВС.
В 1935 році з’явився тимчасовий “Устав караульної служби пожежної охорони НКВС”, який визначив і узаконив несення постової та дозорної служби в об’єктових командах. Добре налагоджена дозорно-постова служба, сміливість та винахідливість часто запобігали пожежам.
Управління пожежної охорони НКВС УРСР в 1939 році в Кам’янець-Подільській області створює обласний відділ пожежної охорони УНКВС, начальником якого було призначено старшого лейтенанта держбезпеки Щукіна.
“Пожежі на території Поділля значно погіршились. Несвоєчасне вжиття протипожежних заходів сприяють розвитку пожеж, які тяжко руйнують територію Радянської Республіки. Необхідно всіма засобами боротися з цим стихійним злом,” – йшлось в одному із перших документів, підготовлених пожежним відділом, - у Наказі № 15 Виконкому Поділля по Губкомунгоспу від 5 січня 1922 року. Бажаючи кращої долі своєму краю, пропонувалось закінчити комплектування пожежних команд та дружин в містах, селах і волостях, негайно призначити сільських і волосних пожежних старост, які б організовували пожежну справу на місцях і несли відповідальність за виконання своїх обов’язків. 23 листопада 1920 року НКВС УСРР видав Циркуляр № 431, в якому зазначалось, що пожежних працівників залучати до робіт не пожежного призначення забороняється.
На засіданні президії Шепетівського Окружного виконкому 15 листопада 1925 року було прийнято Обов’язкову постанову “Про протипожежні заходи по Окрузі”, в якій одним із засобів боротьби із пожежами пропонувалось утворити такі Комісії на місцях. При райвиконкомах до їх складу мали ввійти завідуючий райадмінфілією, завідуючий раймісцгоспом, страхові агенти, пожежний інспектор, начальник районного Мілрозшуку; при сільрадах – голова сільради, голова секції адмінблагоустрою, голова сільського КНС [комітет незаможних селян]. Передбачалось, що діяльність Комісії сприятиме налагодженню нормального протипожежного стану, адже до їх складу увійшли люди, які повинні були перейматись проблемами пожежної охорони та питаннями профілактики пожеж на теренах свого регіону.
В пожежних командах всіх відомств та закладів СРСР було введено тризмінну систему праці – таке рішення було прийнято 29 вересня 1923 року по узгодженню Народного комісаріату праці з ВЦРПС та НКВС. Всі умови проходження служби було обумовлено в “Інструкції внутрішньої служби в професійних пожежних командах ”, яку підписав Головний інспектор по справам пожежної охорони УРСР Коваленко.
Удосконалення процесу організації служби продовжувалось і в 1940 році НКВС СРСР було введено в пожежній охороні три Устави: “Устав караульної служби”, “Стройовий устав”, “Бойовий устав”, в яких регламентувались питання несення служби, пожежно-стройова підготовка та бойові дії під час гасіння пожеж.
В Кам’янецькій міській пожежній команді станом на 1 травня 1928 року служило 35 пожежників, на озброєнні було 15 коней, 4 помпи, 8 бочок, 2 лінійки. Також на захист міста від вогню могли стати і добровольці Вільно - пожежної дружини - 26 чоловік, на озброєнні в яких було пара коней, 1 бочка, пожежний інвентар. При Вільно-пожежній дружині діяла камінотрусна секція.
Загалом в 1927 році на Поділлі було 15 професійних пожежних команд, 17 кінних ходів, 2 пожежних автомобілі.
2 жовтня 1925 року Окружним відділом комунального господарства і Наркоматам, що мали у своєму підпорядкуванні пожежні організації, був надісланий циркуляр № 18133/501-10 “Про запровадження відомчого одягу для пожежних організацій, правил використання та пожежних працівників”, який затвердили і підписали заступник Наркома внутрішніх справ, на Зразки форменого одягу для всіх пожежників різних рангів було затверджено Наказом по Вищій Раді Народного Господарства за №169 від 1 грудня 1927 року: “В виду особенностей пожарной службы, требующей единства действий и наличия в пожарных организациях боевой пожарной дисциплины”. Форма була двох видів – для звичайного несення служби (службове обмундирування) і для гасіння пожеж (спецодяг). чальник інспекції у справах пожежної охорони УРСР йдучи в ногу з часом, Губернський виконком на засіданні 13 січня 1923 року визнає за необхідність скликати Губернський з’їзд всіх завідуючих управлінь комунальним господарством, завідуючих відділами впорядкувань, завідуючих земських господарств. Перший з’їзд пожежних працівників Новоушицького повіту відбувся вже 28 січня 1923 року при Повітовому відділі комунального господарства. скликання пожежно-технічної конференції у м.Кам’янці 10 травня 1930 року.
На це зібрання запросили пожежних робітників округи, міст, сіл, підприємств, залізниць, керівників господарчих та промислових підприємств, представників страхових та кооперативних організацій. Діяльність масових зібрань не могла не залишить не поміченою контролюючим органом – НКВС, який 4 грудня 1925 року видав Інструкцію по проведенню масових заходів, зокрема стосовно пожежних питань “Про порядок скликання пожежних з’їздів та управлінь”. В ній зазначалось, що перелік питань повинен затверджуватись в цьому комісаріаті, а після проведення заходів матеріали роботи повинні надсилатись для затвердження до НКВС.
Однією із пропозицій щодо реорганізації пожежної охорони округи, що мало на меті посилення протипожежного захисту, була ідея НКВС, надіслана для ознайомлення до всіх Окружних комунальних господарств ще 7 січня 1930 року: “відділ Комунального Господарства НКВС вважає за доцільне реорганізувати округову пожежну інспекцію в округове управління пожежної охорони при Окружному Місцевому господарстві, в якому скупчити управління всією справою пожежної охорони округи, міста, промислових підприємств”. Ця пропозиція була надіслана за підписом головного пожежного інспектора Левченка і на додаток було розроблено примірні штати управлінь. Наприклад, Кам’янецька та Шепетівська округи ввійшли до ІІІ категорії округ за економічною та промисловою потужністю, тому в управлінні працювало 3 чоловіки: начальник, інструктор пожежної справи села і діловод. Управління утримувалося за рахунок місцевих бюджетів комунального господарства та місцевої промисловості.
Організація боротьби із вогнем покладалась на Губернську надзвичайну комісію, до складу якої входили голова надзвичайної комісії, начальник губернської міліції, завідуючий губернським комунальним господарством. Такі Комісії діяли впродовж до 7 квітня 1936 року, коли їх обов’язки було припинено Постановою ВЦВК та РНК СРСР за № 52\654 “Про державний пожежний нагляд НКВС СРСР”. В новій Постанові було визначено обов’язки Головного управління пожежної охорони, визначено функції та права органів Державного пожежного нагляду і міської пожежної охорони.
18 липня 1936 року було затверджено Положення про Державний пожежний нагляд і узаконено передачу пожежній охороні Комунгоспу державних прав нагляду за протипожежним станом всіх об’єктів і діяльністю протипожежних організацій, незалежно від їх відомчої належності. Зважаючи на необхідність пожежної охорони, у 1924 році Губернський місцгосп видав розпорядження “Про заборону скорочення штатів обов’язкової пожежної охорони промислових підприємств”, а також маючи на увазі не тільки підтримання вже існуючих команд, а й посилення протипожежної безпеки населених пунктів створення команд для боротьби із вогнем всіма можливими засобами, в тому числі, запобігаючи їм, утворюють секції сажотрусів – Наказ Губмісцгоспа від 15 лютого 1924 року “Об организации трубсекций в метах попередження пожеж”. Крім того, для негайного ремонту пожежного обладнання, пожежних ходів при кам’янецькій пожежній команді було організовано кузню та стельмашню – про це зазначалось у “Звіті про стан протипожежного захисту за І квартал 1924 року”. А у 1928 році при вільно-пожежній дружині м.Кам’янця діяла камінотрусна секція.
з Доповіді інформаційно-статистичного підвідділу Ізяславського повітового виконкому за лютий 1922 року по справам пожежного підвідділу було намічено план податку на4 березня 1921 року було розроблено “Правила про противопожежну охорону підприємств”, затверджені Всеукраїнським пожежним комітетом – вони містили перелік протипожежних заходів для різних підприємств. У Наказі №132 Кам’янецького повіт виконкому від 18 вересня 1922 року зверталась увага на суворе дотримання керівниками підприємств даних положень громадян міста Ізяслава на потреби пожежної команди. 14 липня 1927 року вийшла Постанова РНК “Про пожежну охорону підприємств, будівель та складів” – пропонувалось Всесоюзній раді народного господарства на своїх промислових підприємствах створити пожежні команди. Директива НКВС УРСР від 19 липня 1927 року за №615/501 зобов’язала пожежну охорону взяти під контроль держпожнагляду всі підприємства і держзаклади. На підставі розпорядження НКВС від 24 грудня 1927 року за №1030/501 відділам місцевого господарства пропонувалось обов’язково і своєчасно подавати державному пожежному догляду (в окружну пожежну інспектуру Окрмісцгоспу) всі необхідні відомості про стан пожежної охорони підприємства та “відноситись уважно до вимог його, бо несвоєчасне отримання вимагаємих відомостей гальмує налагодження пожежної справи”. В 1931 році, побоюючись шкоди та диверсій в народному господарстві, пожежні команди по охороні промислових підприємств за вимогою НКВС на дні революційних свят переводились на казармений стан, а міські – на посилене двозмінне чергування. У відділах та управліннях пожежної охорони з числа керівного складу створювались оперативні чергові групи.
Зростання промислового будівництва, збільшення площі міст і сіл вимагало посиленої уваги до питань протипожежного захисту - у січні 1930 року Відділ комунального господарства НКВС УРСР вирішив скупчити управління справами пожежної охорони округи, міста, промислових підприємств і для цього реорганізувати Окружну пожежну інспекцію в Окружне Управління пожежної охорони при Окрмісцгоспі.
Поступово організаційні заходи по створенню добровільних формувань на підприємствах знайшли відображення у “Положенні про добровільну пожежну дружину на підприємствах”, прийняте 6 травня 1938 року РНК СРСР. Для майбутнього розвитку пожежної охорони промислових підприємств потрібно було забезпечити підприємства пожежним реманентом та спорудити спеціальні помешкання для зберігання його (пожежні депо), обладнання сигналізацією підприємств, налагодження прямого сигналізаційного сповіщення із пожежними частинами – відповідно наказу ВРНГ УСРР №26638/7 від 5 травня 1927 року “Про улаштовання водоперегонів та пожежної сигналізації” така робота проводилась і на теренах нашої області.
На одному із засідань Президії Кам’янецького Округового Виконавчого Комітету №29/15, яке відбулося 28 липня 1929 року, позапланово розглядалось питання про стан пожежної охорони в окрузі. Ухвалою даного питання було: “Для проробки резолюції по доповіді виділити комісію в складі представників організаційного відділу, Окрпляну, Держстраху та пожінспектора”.
Намагаючись підвищити надійність протипожежного захисту влада передбачила введення штатної посади інспектора – до таких дій спонукала не тільки дальновидність керівників підприємств, а й деякі законодавчі акти, як от Наказ ВРНГ УСРР №68 від 4 січня 1927 року “Про встановлення посад пожежних інспекторів в штатах апаратів Окружних відділів місцевої промисловості”.
“Статистичний звіт обслідування протипожежної справи в сільській місцевості за 1928-1929рр.” містить дані про діяльність у Кам’янецькій окрузі 309 пожежних дружин, у 321 населеному пункті діяли пожежні дружини. Всього в пожежних дружинах працювало 7418 чоловік. На озброєнні пожежних дружин було 344 пожежних помпи, 88 трубно-бочкових ходів та лінійок, 740 - бочок, рукавів: 377 - викидачів, 340-приймачів. Це було зовсім небагато: в Кам’янецькій окрузі в той час було 831 заселених пунктів (загалом – 120702 двори). У семи районах працювали районні техніки, на чолі пожежної охорони стояв брандмейстер.
Велика роль в організації пожежних дружин, розповсюдження протипожежних знань відводилась пожежному інспектору. 7 лютого 1925 року Постановою Ради Народних комісарів УСРР “Про штати районних виконавчих комітетів” було запроваджено посади районних пожежних інспекторів, сільських пожежних старост. Роз’яснювальна діяльність, просвітницька робота серед населення сприяли покращенню протипожежного стану об’єктів, зменшенню кількості пожеж. Таким заходом став двотижневик відновлення пожежної охорони, проведений Комісією покращення пожежної справи з 1 по 15 лютого 1924 року. За мету було поставлено провести посилену кампанію роз’яснення населенню на зборах селян та городян користі запроваджуваних протипожежних заходів, розповсюдження протипожежних знань. Віяння часу вже давалися взнаки – якщо людина мала непереборне бажання стати добровольцем-пожежником, але походження її підводило, то і боротися з вогнем заборонялось. Тож влада вирішила здійснити тотальну перевірку бійців пожежних підрозділів – у вересні 1923 року на засіданні виконкомів розглядали питання про перегляд особового складу пожежних дружин і для цього створювали спеціальні комісії по перегляду пожежних дружин. Радянська влада, яка декларувала свою опіку над підростаючим поколінням, вирішила організовувати “групи неподходящего возратсного состава для обучения пожарному делу” – 18 травня 1926 року було ухвалено Інструкцію про формування з осіб віком до 18 років протипожежних загонів юних добровольців при добровільних протипожежних товариствах. “Загони юних дружинників” – офіційна назва таких дитячих колективів, - поділялись на ланки топірників, трубників, охранителів (власне, саме такі ланки були в дорослих протипожежних об’єднаннях) і відповідно напрямку діяльності з учасниками загонів проводились заняття, видавалась форма (звичайно, коли була така можливість) або відповідні нарукавні нашивки. Окружний пожежний інспектор Ротенберг зазначав: “… утворення такої групи дуже доцільне і бажане і повинно вжити заходів, щодо переведення цього в життя.”
Вочевидь, проведена організаційна робота мала позитивні наслідки, адже протипожежна охоронна структура була забезпечена і кадрами, і засобами пожежогасіння. Так, у “Відомості про боєздатність пожежної організації в Кам’янецькій окрузі” станом на 1 жовтня 1925 року зазначалось, що діяло 3 професійних міських пожежних команди (у містах Кам’янці, Новій Ушиці, Дунаївці) – працювало в них 37 чоловік, в обозі налічувалось 23 коня; при цих командах працювали також помічні добровільні міські пожежні дружини – в них працювало 115 чоловік. Крім того, спокій громадян охороняли самостійні добровільні міські пожежні дружини – їх в окрузі налічувалось 14, а чатували в них 575 громадян, в обозі ж було 86 коней; найчисельнішими ж були самостійні добровільні сільські пожежні дружини – їх було створено аж 200, в складі перебувало 4812 чоловік, коней – 1136.
Вочевидь, проведена організаційна робота мала позитивні наслідки, адже протипожежна охоронна структура була забезпечена і кадрами, і засобами пожежогасіння. Так, у “Відомості про боєздатність пожежної організації в Кам’янецькій окрузі” станом на 1 жовтня 1925 року зазначалось, що діяло 3 професійних міських пожежних команди (у містах Кам’янці, Новій Ушиці, Дунаївці) – працювало в них 37 чоловік, в обозі налічувалось 23 коня; при цих командах працювали також помічні добровільні міські пожежні дружини – в них працювало 115 чоловік. Крім того, спокій громадян охороняли самостійні добровільні міські пожежні дружини – їх в окрузі налічувалось 14, а чатували в них 575 громадян, в обозі ж було 86 коней; найчисельнішими ж були самостійні добровільні сільські пожежні дружини – їх було створено аж 200, в складі перебувало 4812 чоловік, коней – 1136.
Пожежний відділ Подільського управління НКВС бере на облік наявні запаси пожежної техніки та устаткування – звіт Подільської Губернської економічної наради за 1922 рік стосовно пожежної справи відзначає поліпшення роботи пожежних команд, ефективну організацію волосних та сільських добровільних пожежних дружин; наведені цифри також свідчать про досить бурхливий розвиток - 405 насосів, 1220 діжок з відповідною кількістю рукавів та стволів. Відроджена статистична звітність повідомляє, що вже у 1924 році на теренах Подільської губернії діяло 9 професійних пожежних команд, 1221 – сільських, 40 - фабрично-заводських, 26 – добровільних міських пожежних дружин. Подільський губернський виконком видав Наказ № 68 по Окркомунгоспу (пожежна секція) від 4 травня 1923 року, який забороняв рух по вулицях під час слідування пожежного обозу до місця пожежі; зупиняти рух транспорту повинен був постовий міліціонер. В 1923 році пожежна секція Подільської губернії активно займалась організацією пожежного добровільництва на підприємствах повіту, обирала відповідальних за протипожежний стан об’єктів, брала на облік всі засоби пожежогасіння. Зокрема, на Губернському з’їзді завідуючих Управліннями комунального господарства, відділів упорядкування, земельного господарства, який відбувся з ініціативи Губернського виконкому 1 лютого 1923 року одним із питань повістки денної було питання про пожежну безпеку. Шепетівська міська рада на протипожежні заходи у бюджеті на 1929-30 роки передбачили придбання пожежного приладдя, заміну коней, придбання зимових та літніх ходів, закінчення ремонту пожежного депо, улаштування сигналізації – всього на суму понад 5000 карбованців.
На підставі інструкції Головного управління комунального господарства УРСР за № 622 від 14 травня 1923 року Подільським Губвиконкомом було розроблено обов’язкову Постанову “Про заходи безпеки проти пожеж в місті Кам’янці, селах та селищах міського типу губернії”, яка зобов’язувала на промислових підприємствах, закладах та інших об’єктах народного господарства призначати відповідальних за протипожежний стан. У жовтні 1924 року Кам’янецький Окрмісцгосп прийняв постанову № 105 „Про обслідування в пожежному відношенні фабрик, заводів, інше”. В недалекому майбутньому положення саме таких постанов лягли в основу “Акту генерального обслідування промислових підприємств”, відповідно Наказу ВРНГ УСРР № 258 від 6 червня 1928 року такий типовий Акт було розроблено і на теренах Поділля.
З 3 вересня 1923 року Кам’янецьким пожежним інспектором працював Олександрів Сергій Олексійович, а 16 травня 1924 року в обов’язки брандмейстера вступив Тєлєгін Іван Андрійович. Часто своєрідними „палицями в колесах” виявлялися втручання різних посадових осіб, які не завжди розумілися в питаннях пожежної справи, в розпорядження пожежного інструктор або пожежного старости – щоб уникнути подібних непорозумінь 2 жовтня 1924 року Кам’янецький окрмісцгосп прийняв постанову № 103 „Про відсутність нагляду за діяльністю окружного пожежного інспектора”, яка повинна була допомогти в практичній діяльності цієї посадової особи і сприяти покращенню протипожежного стану в населених пунктах.
У 1924 році в пожежній секції Кам’янецького Окрмісцгоспу працювало 18 пожежних, діяльністю яких керував старший пожежний – Телєгін Федір Іванович; завідував усіма питаннями пожежної безпеки в окрузі пожежний інспектор – Селезньов Павло Васильович; безпосереднім керівництвом діяльності пожежних команд міста займався брандмейстер – Телєгін Іван Андрійович. 5 березня 1924 року брандмейстер повідомив окружному пожежному інспектору про те, що пожежна команда міста перейшла на тризмінне чергування, в кожній зміні чергує 7 пожежних, брандмейстер та помічник брандмейстера. На службі в Кам’янецькій професійній пожежній команді перебувало на той час 26 пожежних, коваль, стельмах, трубник, сажотрус, 5 фурманів та сторож. І хоч команда була занадто нечисельна для великого губернського міста, та сила духу переважала нестачу людських та матеріальних резервів. Було скликано таку Комісію і в Подільській губернії, до складу її ввійшли представники відомств, зокрема, завідуючий Губмісцгоспом т.Богданов, начальник пожежної охорони т.Тєлєгін, пожежний інструктор т.Бєлінський. На засіданні Комісії 7 травня 1925 року було вирішено організувати роботу окружних пожежних комісій, які повинні були регулярно надсилати звіти про виконану роботу до Губернської комісії.
З жовтня 1925 року Президією Виконкому Комунального господарства було введено посаду пожежних інструкторів, які повинні були стати організаторами надійного протипожежного захист сіл, районів, міст. Саме ці, найперші інспектори, несли світло знань до найдальших і “найтемніших” верств населення, знайомлячи із протипожежними вимогами цивільних громадян та посадових осіб, стоячи на охороні народних надбань від нищівного вогню.
Ця проблема розглядалась і під час роботи Першої окружної пожежно-технічної конференції пожежних робітників, яку було скликано 10 травня 1930 року. Серед інших питань до повістки денної було внесено “доповіді з місць”, звіт пожежного інспектора 1928-1929 роки. В лютому 1925 року вийшла Постанова Ради Народних Комісарів СРСР “Про льготи добровільним пожежним організаціям”, а вже в квітні з’явилось “Положення про добровільні пожежні організації в УРСР”, які обґрунтували діяльність та визначили повноваження добровольців-пожежників. у листопаді 1939 року, з’являється Постанова РНК СРСР “О пожарной охране сельских населённых пунктов”. В ній було окреслено принципи та задачі пожежної охорони сіл, права сільських ДПД, відповідальність за налагодження надійного захисту покладалась на райвиконкоми та сільради. Подільські села охороняли від вогню 1920 чоловік (з них 10 жінок), в міських пожежних організаціях працювало 470 чоловік (з них 3 жінки). У 1941р. у місті Проскурові існувало 1 пожежне депо (у перші дні війни внаслідок прямого влучання авіабомби воно було зруйноване, а під уламками загинуло 7 пожежних), яке мало 1 вітчизняний пожежний автомобіль та 2 кінних ходи; пожежні команди Полонського і Проскурівського районів та м.Шепетівки мали своє автогосподарство.
Комментариев нет:
Отправить комментарий