Кам'янецькі пожежники в радянські часи

 Боротьба за владу на подільських землях активно тривала впродовж до 1921 року і навіть після встановлення влади Рад спроби захопити Поділля не припинялись. Тому в інформаційно-статистичних звітах про стан губерній обов’язково містилась характеристика політичного стану губернії та її повітів. Спокійним життя Подільської губернії назвати було важко – ставлення населення до нової влади було спокійно-спостережливе або співчутливе, але частіше негативне. Неважко зрозуміти подолян: аби “вкоренитися” потрібно було знищити ворогів – а це арешти, репресії; до того ж потрібні чималі кошти на відродження зруйнованого господарства – тягар податків різних спрямувань “лягає” на плечі населення, змученого воєнним лихоліттям. Тому часто люди підтримували і співчували бандитам, різним воєнним формуванням, які обіцяли звільнити від радянської влади, від її податків тощо. Так, в одному із Зведень інформаційно-інструкторського відділу Подільського губревкому “Про стан в повітах Подолії” від 21 травня 1921 року розповідалось про напад банди Заболотного: він повернувся з Румунії з метою підняти населення на бунт і зібрав загін, в якому налічувалось близько 3000 чоловік. 29 березня в Ольгопольському повіті загін близько 200 кіннотників напав на продуктовий транспорт 12 дивізії, забрали 20 підвід з кіньми, спалили канцелярію і зникли.

Дерева Кам'янця-Подільського

 

Природні пам'ятки, розташовані на території м. Кам'янець-Подільський

Роман Подкур МІСТО НА КОРДОНІ: КАМ’ЯНЕЦЬПОДІЛЬСЬКИЙ НА ПОЧАТКУ 1920-х рр.

Подкур Р. Місто на кордоні: Кам’янець-Подільський на початку 1920-х рр. / Р. Подкур // Регіональна історія України. - 2014. - Вип. 8. - С. 169-188. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/reisuk_2014_8_13.

 

Останнім часом в історіографії помітна активізація досліджень регіональної специфічності. Учені намагаються виявити особливості, що століттями впливали на динаміку розвитку місцевого населення, їх трансформацію під впливом об’єктивних та суб’єктивних чинників. Для виявлення нових якісних характеристик використовуються донедавна не притаманні для пострадянського простору теоретичні та методологічні засади. 

Замість стандартних «лінійних» алгоритмів вивчення соціально-економічних та політичних показників окремої території українські автори звернулися до теоретичних надбань своїх західних колег, а словосполучення «теорія фронтиру» в пострадянській історіографії поступово втілилося у вагомий науковий доробок1. 

На думку Я. Верменич, така активізація студіювань «кордону» («фронтиру») обумовлена процесом глобалізації та посиленням інтересу до імперій, внутрішньоімперських центр-периферійних відносин. Пограниччя об’єктивно стало полігоном згладжування історично сформованих міждержавних, міжетнічних, міжкультурних відмінностей, пошуку форм діалогічної взаємодії. За сприятливих умов у таких ареалах формується особлива локальна ідентичність, за несприятливих – виникає конфлікт нерозуміння2. Початкова «теорія фронтиру» Ф. Тернера (трансформація суспільства в умовах порубіжжя3) впродовж століття отримала нове наукове наповнення.

Нині фронтир трактують як зону міжцивілізаційного, полікультурного впливу та взаємодії 4. Водночас дослідники активно дискутували щодо смислового наповнення термінів «фронтир», «кордон» та «пограниччя». Здебільшого, автори дійшли спільної думки, що «фронтир» пов’язаний з «активним рухом», «освоєнням нових територій», «колонізацією» та її соціальноекономічними й політичними наслідками5. Натомість поняття «кордон» та «прикордоння», на думку С. Леп’явка, мають певний ресурс «гнучкості» через можливі їх зміни6. 

Австрійський фахівець Б. Куцмані наголошував, що «в основі прикордонного простору не обов’язково має бути політичний кордон, але прикордонна лінія завжди закріплює прикордонний простір»7. Т. Винарчук запропонувала застосування терміна «прикордоння» на означення територій, де активізувалися процеси взаємодії між спільнотами, й обумовлені вони такими факторами, як колонізація, зміна національного складу населення внаслідок природних процесів розселення та незавершення територіального розмежування8. 

Я. Верменич обґрунтувала більш широку інтерпретацію «кордону» – це зовсім не обов’язково геометричний чи географічний термін; може бути також межа поміж смислами, маркер культури, лінія протистояння в дуальних опозиціях; у метафоричному сенсі «кордон» – це форма дійсності та спосіб існування9. Водночас «пограниччя» дослідниця розглядає як «соціокультурний феномен із власною регіональною ідентичністю». Доволі несподіваною виявилася притаманна таким місцевостям система бачення граней між «своїм» і «чужим» – далеко не завжди уявлення мешканців про них збігаються з реальними кордонами чи демаркаційними лініями10. У такій інтерпретації терміни «кордон» та «пограниччя» тотожні й розглядаються як визначені території, де наявність адміністративного кордону зумовила певний алгоритм життя. 

 

169 1 Див., напр.: Соболева Т.Н., Бобров Д.С. Современная российская историография концепции фронтира // Известия Алтайского государственного университета. – 2011. – № 4. – Т. 1. – С. 189-193; Винарчук Т.В. Регіон, прикордоння, фронтир як концепти дослідження українського державотворення // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Вип. XXXI. – Запоріжжя, 2011. – С. 41-48; Її ж. Національний контекст концепції фронтиру в українській історіографії // Там само. – Вип. XXXVI. – Запоріжжя, 2013. – С. 211-217. 2 Верменич Я. Пограниччя як соціокультурний феномен: просторовий вимір // Регіональна історія України. – Вип. 6. – К., 2012. – С. 68. 3 Тернер Ф. Значення фронтиру в американській історії // Україна модерна: Пограниччя: Окраїни: Периферії. – 2011. – № 18. – С. 11-46. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 8. — С. 169–188 © Р. Подкур, 2014 

170 Ро м а н По д кур 4 Докл. див.: Чорновол І. Теорія компаративних фронтирів // Регіональна історія України. – Вип. 3. – К., 2009. – С. 41-66; Водотика Т. Теорія фронтиру та її пізнавальні можливості у контексті історичної регіоналістики // Там само. – Вип. 6. – С. 103. 5 Див.: Винарчук Т.В. Національний контекст концепції фронтиру в українській історіографії. – С. 216. 6 Форум «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об’єкт дослідження // Україна модерна: Пограниччя: Окраїни: Периферії. – 2011. – № 18. – С. 70. 7 Там само. – С. 73. 8 Винарчук Т.В. Регіон, прикордоння, фронтир як концепти дослідження українського державотворення. – С. 44. 9 Верменич Я. Історична лімологія: проблеми концептуалізації // Регіональна історія України. – Вип. 5. – К., 2011. – С. 31. 10 Верменич Я. Пограниччя як соціокультурний феномен: просторовий вимір. – С. 67. 

Для історичного дослідження важлива не сама лінія кордону, а прикордонні території як ареали взаємозіткнень і взаємозапозичень, формування нових ідентичностей. Саме у цьому контексті доцільно розглянути життя прикордонного міста Кам’янця-Подільського, котре впродовж багатьох років розташовувалося спочатку на кордоні Російської й Австро-Угорської імперій, згодом – СРСР та Польщі. Особливість Подільського регіону полягала в доволі значній кількості міст і містечок11. 

Перша світова війна, революційні події 1917– 1918 рр., масовий повстанський рух 1919–1922 рр. спровокували соціально-економічні, політичні, військові чинники, що спричинили коливання кількості населення, функціональні зміни та нерівномірний розвиток соціальних структур міст і містечок. Специфіка подільських міст полягала в тісному зв’язку із селом, частина їх населення була містянами лише в першому поколінні, маючи багатьох родичів-селян. Міські переробні підприємства залежали від сільськогосподарської сировини й, одночасно, збували свою продукцію на селі. Основними галузями господарства Поділля були пивоваріння, насінництво, тютюнництво, виробництво сукна, консервів, сухофруктів, крохмалю, паперу, цукру, обробка шкіри тощо. Натомість сільське населення орієнтувалося на міста як промислові й кустарно-ремісничі центри, культурно-просвітницькі осередки. Через аграрне перенаселення частина селян працювала сезонними робітниками на міських підприємствах.

 Із початком Першої світової та громадянської воєн, що призвели до економічної розрухи й голоду, тісний зв’язок із селом дозволив міському населенню Поділля фізично вижити. Утім, міста втратили значну кількість мешканців, котрі тимчасово (або й назовсім) перебиралися до сіл чи містечок, займаючись сільським господарством. На розвиток міста вагомо впливало розміщення тут адміністративних органів. Так, наприкінці XVIII ст. Кам’янець-Подільський став адміністративним центром губернії, а 1914 р., із появою залізничного сполучення, перетворився також на транспортний вузол. Із початком Першої світової війни місто через близькість кордону стало прифронтовим. Губернські установи переїхали до Вінниці. 

Натомість тут дислокувався штаб Південно-Західного фронту, розміщувалися склади, шпиталі, зосереджувалися запасні підрозділи. Завдяки активній підтримці населенням незалежності України в 1918–1920 рр. Кам’янець-Подільський став громадським, науковим, військовим осередком Української Народної Республіки. Тут формувалися армійські підрозділи, розбудовувалися заклади освіти, активно діяли осередки українських соціалістичних партій тощо.

--

Новини Кам'янця-Подільського - https://k-p.net.ua/news_kamenec/

Екскурсії в місті Кам'янець-Подільський - дивитись екскурсії

--

171 Міс т о н а к ор д о ні: К ам’я н е ц ь-По діл ь с ь к и й н а п о ч а т ку 19 2 0-х рр. 11 Вологодцев И.К. Особенности развития городов Украины. – Вып. 1. – Х., 1930. – С. 156

 

Кам`янець-Подільський після визволення

Пройшло декілька днів. Сніг розтанув і вже почало просихати. В повітрі, як це буває, відчувався перший запах справжньої весни. Але земля ще була чорною, як і все місто. На скелястому півострові тіснилися руїни історичних будинків, а перед містом непорушно стояла могутня Стара фортеця. На щастя, вона вціліла, хоча й неповністю. Одна з башт, яка внизу біля річки, залишилася без даху. Колись в давнину з неї підземним ходом в фортецю доставляли воду, за що вона й отримала назву «Водяна». Глибокі тріщини вкривали Лянцкоронську башту. Від попадання німецьких снарядів напівзруйнованими залишилися башти Комендантська і Денна.

Більш детальніше про звільнення Кам`янця-Подільського - читати тут

Звільнення Кам`янця-Подільського

Не пройшло і дня, як тривожна інформація надійшла від розвідників:
– Німці повертаються!

Німецьке воєнне аерофото Кам`янця-Подільського Більш детальніше про звільнення - читати тут

27 березня війська проскурівського угруповання армії Губе рушили на південь і зупинилися в лісах та населених пунктах вздовж доріг на північ поблизу Кам'янця-Подільського. Німці проводили активну розвідку в напрямку міста. Великі колони автомашин, танків та піхоти рухалися по шосе на Лянцкорунь. Неподалік від Макова противник зосередив до двох полків піхоти і близько 75 танків. В районі Боришківців – до 50 танків, Драганівки – 20 танків. На північно-східній околиці Кам'янця-Подільського – 15 танків і два батальйони піхоти. Передові загони противника мали завдання за всяку ціну захопити Оринин та Кам'янець-Подільський, і відкрити собі шлях для виходу з оточення.

Спогади про визволення Кам'янця-Подільського

Корінна київлянка, Ірина Хорошунова (1913-1993), походила з дворянства. ЇЇ батьки проживали в одному з кращих будинків на Андріївському узвозі. Ірина росла ерудованою дитиною, захоплювалася живописом та поезією. Коли настали 1930-ті роки, матір репресували, а далі війна і розстріл німцями сестри. У 1944 році життєві обставини закинули Ірину спершу в Проскурів, а потім в Кам'янець-Подільський. Все б залишилося забутим, якби не «Щоденник», який вона старанно вела на сторінках звичайного шкільного зошита. Пожовклий записник зберігся у фондах Національного музею історії України Другої світової війни. 37 сторінок рукопису розкривають унікальну історію визволення Кам`янця-Подільського єдиним сюжетом. В ньому записано:
26 березня, неділя
… Вчора ранок, 25 березня, був сірим, похмурим, але було тепло і зовсім сухо. Весь березень стояла тепла, майже весняна погода

.

Щоденник Ірини Хорошунової

Кам’янець-Подільський котел

У великому кабінеті, за дубовим столом, зосередивши погляд на карті, сидів командувач 1-ї танкової армії Вермахту, генерал Ганс-Валентин Губе. Між червоних генеральських петлиць його кітеля виднівся Лицарський хрест, над яким блистіло золоте дубове листя і мечі. Генералу танкових військ нещодавно виповнилося 53. За свої роки він встиг пройти окопи і газові поля Першої світової війни, був отруєний, втратив руку, але здобув безцінний досвід ведення битв. Переживши гарячі зіткнення в Італії і Сталінградський котел, він стикнувся з новою проблемою.